Оригинал статьи

Ми на нашому сайті отримали дуже цікаву дискусію щодо соціальної відповідальності лікарів, яка також включала в себе моменти роздумів про соціальну відповідальність саму по собі. Хочу подякувати Леонідові Волошенку за те, що підняв цю тему на сайті, а також усім, хто висловлював свої думки. Особливо хочу відзначити останній на разі коментар Ані Либи. Він власне і викликав у мене нову хвилю думок, які я і хочу висловити в цьому дописі. Тому прошу розцінювати ці рядки не як спробу підсумувати дискусію, а навпаки: продовжити її з новою силою.

Тут я хочу написати про деякі мої нещодавні пошуки та роздуми щодо питання соціальної відповідальності, зокрема тієї, що стосується лікарів. А особливо про крайнощі у сприйнятті цієї проблеми та їхню шкоду.

Як тільки я почав думати про соціальну відповідальність через обговорення на нашому сайті, то помітив, що в нашій країні питання соціальної відповідальності - предмет особливого душевного “трепету”.

Наші люди взагалі дуже сприйнятливі до слова “соціальне“. Тому-то політики більшість своїх слів про економічні заходи зводять до питань соціальних виплат. Такі слова дуже добре сприймаються нашим народом. А спробуй хоч один політик сказати, на мою думку, єдино правильну на сьогоднішній день річ: що з захопленням соціальними виплатами треба покінчити і активно проводити реформи, - і це будуть останні дні його кар’єри.

До чого я веду. У нас існує тенденція ділити людей на дві крайніх групи - “соціально відповідальних” або відповідно “невідповідальних”. До останніх ми зараховуємо клятих капіталістів, олігархів та інших егоїстичних ворогів народу. А до перших - людей, які допомагають кожній бідній людині, і перев’язують лапку кожній собаці на вулиці. Але драматизм ситуації в тому, що і одні, і інші існують лише в наших думках і особливо розмовах. В реальності ж більшість людей не робить нічого. Бо знаходять себе кращими за “ворогів народу” але розуміють, що до “соціально відповідальних” людей їм ніколи не дістатися. Тому максимум, на що спроможна більшість людей - побідкатися, що от, бачите, немає соціально відповідальних людей в нашій країні. “Сочувствующие” - гарний, хоч і дуже ленінський термін, який підходить до таких людей. Забув сказати - я, здається, теж серед них.

Для кращого розуміння - доза провокації. Якось довелося мені слухати виступ Євгена Черняка - власника добре відомої нам торгової марки міцних напоїв “Хортиця”. Він отримав питання від аудиторії про соціальну відповідальність його компанії. Не беруся цитувати, але частиною відповіді (крім слів про підтримку спорту тощо) була фраза про 22 тисячі робочих місць, які забезпечує компанія. Від себе додам, бо знаю - дуже добре і дуже справедливо оплачуваних робочих місць (навіть платні прибиральниць можна позаздрити). Це соціально відповідально? Гм… З одного боку - “ворог народу”. З іншого - 22 тисячі людей отримують зарплатню, значно вищу середньої на ринку. Якщо думаєте, що підводжу до висновку, що “Хортиця” - соціально відповідальна компанія, Ви помиляєтесь. Моя відповідь: я не знаю.

В компанії General Electic, де працював найкращий менеджер усіх часів - Джек Уелш, були зайняті близько 400 тисяч американців. Це означає, що у них була хороша робота, страховка, подарунки для їх дітей на свята. “Так, це дуже соціально відповідально!” - скажемо ми. Але Уелш людина дуже далека від матері Терези. Його мало цікавило суспільство в цілому. Його цікавив бізнесовий успіх. “Ні, він - останній безсердечний капіталіст!” - швидко міняємо свою думку.

Насправді, я вважаю, що уявлення про “безсердечних капіталістів” так само як і людей, які допомагають кожному знедоленому - однаково далекі від справжньої соціальної відповідальності. Останнє уявлення навіть більш шкідливі. Соціальна відповідальність - дуже позитивне явище. Але його треба відрізняти від етики, моралі і просто доброго серця. Вона, на мою думку, набагато ближча до розуміння того, що варто в міру власних сил покращувати життя громади, де ще доведеться жити мені і моїм дітям, розвиватися моєму бізнесу тощо. Якщо робити свої буденні справи в такому дусі - це і буде соціально відповідально. І цього досить. Перев’язка лапок собакам - чудово, але це вже “бонус”.

А тепер про лікарів. Їх шкода - бо їх або возвеличують до категорії святих (в нашому суспільстві святий = соціально відповідальний) або називають останніми словами (можна сказати - не соціально відповідальний). Але що ж таке соціальна відповідальність лікаря? Один з англомовних сайтів дає таке визначення: “це особа, яка бере участь у діяльності, що сприяє щастю, здоров’ю та добробуту громади та її членів”. Добросовісно робити свою щоденну роботу, якщо це приносить саме такий результат - справа, яка чудово підходить під визначення.

Ще довелося читати про приклад, коли лікарі добровільно шукали у лікуванні альтернативу антибіотикам широкого спектру дії (виписати такі ліки - найпростіший для лікаря шлях), тому що було доведено, що у країні збільшується резистентність до будь-яких антибіотиків після такого лікування. Лікарі обирали не простіший шлях, а шукали інші способи. Навряд чи вони думали про суспільство в цілому. Мабуть думали, що завтра до них або їх колег може прийти резистентний пацієнт, і лікувати його буде дуже складно. От і вся мотивація. В Україні знаю директора клініки, який сприяє створенню громадської організації пацієнтів його профілю. Жодного суспільства в цілому - це вигідно справі. І пацієнтам також.

Мабуть годі вимагати від людей, і в їх числі лікарів, героїзму і над-етичних вчинків. Соціальну відповідальність можна зустріти щодня, і вона лежить у нас “під носом”: в конкретних громадах, де ми живемо. Якщо кожен буде якісно робити свою роботу (в широкому розумінні - усі свої справи), краще буде і йому, і оточуючим. І соціальна відповідальність візьме гору. Такий от простий рецепт.